Голос пам’яті
(
Присвячую моїм прабабусі Бондаренко Євдокії Іванівні та прадідусеві Бондаренку
Івану Марковичу)
В
серця несемо вдячності немало
Всі
тим, хто землю боронив.
Т.Крикун
Тоді буяла шоста післявоєнна весна. Потроху загоювалися
рани, жителі маленького села на Полтавщині відбудовували зруйновані, спалені
війною оселі. У кожному дворі кипіла робота, вистачало і дорослим, і малечі.
Сонечко щедро розкидало своє проміння на
землю, квіти, трави. Лагідно заглядало у зболені лихоліттям війни обличчя,
лишаючи у кутиках вуст ледь помітну усмішку навіть на тих, де назавжди
закарбувався біль утрати.
Дорогою проїхав на своєму дивом уцілілому
мотоциклі дядько Семен, за ним,
здіймаючи куряву, вуличні хлопчаки. За мить розлетілася звістка, що дядько
привіз у село кіно про війну, і
демонструватимуть його завтра, у День Перемоги.
Маленький, тільки-но відбудований власними силами
сільський будинок культури був забитий дощенту. Зібралися дорослі і малі, хто
сидів, хто стояв, а дітвора весело щебетала горобчиками на вузеньких
підвіконнях.
Серед односельців була і молода вдова Євдокія із
своєю маленькою донечкою.
Той червневий день сорок першого залишився у її
пам’яті назавжди. Він приніс їй радісну звістку, що невдовзі вона стане мамою. І летіла, мов
на крилах, найщасливіша у світі жінка до свого коханого Івана, який у цей час
порався біля колгоспного автомобіля. А потім була страшна звістка про
віроломний напад фашистської Германії…Той день відібрав її щастя, її єдине
кохання.
Іван у перший же день війни пішов добровольцем на
фронт. Механік за професією, до того ж учасник радянсько-фінської війни, він
розумів, що його знання конче необхідні тепер там. Від чоловіка Євдокія
отримала два листи. В одному з них він писав, що служить в одній із танкових дивізій,
просив берегти себе і їхнє ще не народжене маля.
Чорним круком залетіла в її оселю похоронка. У ній
ішлося, що Іван Маркович Бондаренко героїчно
загинув 23 лютого 1943 року під Ленінградом і похований у селі Сенявіно. Іван
так і не дізнався, що його дружина народила двійню, але через складні пологи
втратила одну дитину, що його сердешна мати, оплакуючи єдиного сина, невдовзі
померла. А Євдокія із крихіткою-донечкою залишилася без жодної підтримки.
Проходили роки за роками, та у серці жінки жив
тільки він, її Іван. І хоч доля подарувала їм лише декілька місяців щастя,
Євдокія пронесла їх у серці через усе своє життя.
У сільському клубі запанувала тиша. Розпочався
фільм. Кінострічка називалася «Лінія Маннергейма». Серце стискалося від болю,
від пережитого у дні війни. Чулося чиєсь тихе схлипування. І раптом…Він! Її
Іван!!! Вона пізнала б його з-поміж сотень, тисячів, мільйонів!
Такий рідний,
близький, коханий. Він усміхався їй живий, здоровий, неушкоджений. Вона
сміялась і плакала, знову і знову просила показати рідне обличчя.
Тоді вперше у житті побачила свого татка моя
бабуся.
Я тримаю в руках єдину світлину мого прадідуся
Івана. Вона стала реліквією нашої родини. Бабуся говорить, що мій брат
усміхається так, як її тато. Я бачу, як тремтять її губи, а по глибоких
боріздках щік котиться сльоза.
Вона просить у Бога тільки одного – Миру.
Літературно-краєзнавчий конкурс «Пам'ять мого
роду»
1. Бессараб Яна Вячеславівна
2. ІІ вікова категорія
3. Телефон – 0677413362, вул. Першотравнева, 77, с. Максимівка
Кременчуцький район Полтавська область, 39720, 16 років
4. Будинок дитячої та юнацької творчості
Кременчуцької районної ради , гурток «Юні мовознавці» при Максимівському
навчально-виховному комплексі Кременчуцької районної ради
Немає коментарів:
Дописати коментар